Всем доброго времени суток. Вчера дочь(ученица 3 класа) пришла домой с заданим по украинскому языку написать сочинение, сказку, стих и рисунок. Тема:о доброте. Вот, что получилось у мамы;)
Дитячі мрії
Про що мріє дитина маленька?
Мужні хлопчики, дівчатка красиві?
Що бажає дитяче серденько
Щиро, сильно, безмежно, сміливо!
Вони мріють про сонце і небо!
Мир і спокій у рідній країні!
Щоб жили довго мама і тато!
Щоб щасливі були всі родини!
Вони мріють про справжнього друга -
Щоб і в радості, й в горі, й назавжди!
Вірять в те,що можливо прожити
Без обману,без сліз і без зради!
Вірять діти в любов та надію!
В Бога вірять всім своїм серденьком!
Просять радості,щастя й любові
Не для себе – всім дітям маленьким!
Діти…Сенс життя для дорослих
Сенс буття для любої держави!
Як же хочеться бачить щасливих
Всіх дітей – бо чужих не буває!!!
Не буває,щоб погляд,чи голос
Не торкався дорослого серця!
Бо ж дитина – малесеньке сонце
Яке щирою правдою ллється!
Як же хочу,щоб кожна Людина
Берегла й цінувала дитинство!
Щоби кожна маленька дитина
Не з книжок знала про материнство!
Хай же мрії збуваються ваші!
Всі: про сонце й про торт солоденький!
Про любов,про батьків та про друзів!
Мрії щирі у ваших серденьках!!!
Чарівна посмішка
(казка)
В одному великому місті жила маленька дівчинка Віра. Вона була звичайною дитиною. Якщо взагалі можливо дитині бути «звичайною»,адже всі діти – це маленькі загадкові планети…
Так і Віра була з однієї сторони звичайна – худенька,маленька,з двома довгими кісками і маленькою ямочкою на щічці. З іншого боку вона була мрійлива, мовчазна і часто задумливо-сумна…
Одного разу дівчинка поверталась додому. Дорога вела через міський парк. Вже вечоріло. Осіннє листя тихо шаруділо під чобітками. Легесенький вітерець грався з маленькими листочками, наче з пір’їнками, то піднімаючи їх, то розкидаючи на лавки та на капелюшки перехожих. Віра йшла задумливо та не поспішаючи. Чомусь їй дуже не хотілося додому. Потрібно було вивчити уроки та прибрати в кімнаті – вона ще вчора обіцяла це мамі. Вірини батьки недавно переїхали в це місто. Нова школа. Нові вчителі. Нові пейзажі за вікном. І зовсім немає друзів. Вже три місяці вона жила тут,але друзі чомусь не з’являлись.
«- От би потоваришувати з ким-небудь! » - сумно подумала дівчинка: «Разом би ходили в кіно, їли морозиво, розповідали таємниці…»
«- З таким настроєм друзі не з’являються! » - раптом почула чийсь голос дівчинка.
«- Мабуть, здалося!» - подумало дівча і сумно побрело далі.
« - Ні, тобі не здалося! Друзі не з’являються самі по собі – дружбу потрібно заробити!»
«- Хто це? Хто це зі мною розмовляє?» - запитала дівчинка. Чомусь Вірі було зовсім не страшно, а навпаки - страшенно цікаво.
« - Це я! Подивись уважніше!»
Дівчинка глянула в різні боки і не відразу помітила маленького, сіренького горобчика. Він сидів майже перед самісіньким носом у малечі.
«- Привіт!»
«- Привіт!» - відповіла Віра: «А хіба так буває, щоб горобці розмовляли?»
« - Мабуть буває, раз ти мене чуєш! » - відповів сіренький.
Дівчинка розгубилася і не знала ні що сказати, ні що робити.
«Я знаю,що тобі дуже самотньо!» - продовжував горобчик: «Ти хочеш потоваришувати з ким - небудь. А ще ти сумуєш за друзями з твого рідного міста».
« - Звідки ти все знаєш?» - запитала Віра . «Мабуть він переїхав також у це місто зі своїми батьками-горобцями» - подумало дівча.
« - Ти правий. Я дуже хочу, щоб у мене був друг. І ще – я сумую за моїми друзями…» - промовила сумно Віра.
« - А давай завтра ми спробуємо знайти тобі друга? » - сказав горобчик: «Тільки для цього потрібно виконати два завдання. Перше завдання – перестати сумувати. Друзі з твого міста назавжди залишаться твоїми друзями. Вони будуть щиро раді тебе бачити, коли ти приїдеш до них в гості. І в загалі ти можеш їм завжди зателефонувати і розказати всі свої новини…Друге завдання – посміхатися! Починаючи з цієї хвилини ти повинна посміхатися всім дітям. Домовились?»
« - Якісь дивні у тебе завдання!» - сказала Віра: «Та я згодна, домовились!» - відповіла дівчинка вже веселіше.
В ту ж хвилину горобчик змахнув своїми сіренькими крильцями, злетів з гілочки і зник. Віра скоренько пішла додому.
Зранку дівчинка зателефонувала друзям зі свого рідного міста. Вона розповіла,як сумує за ним і,виявляється, вони за нею теж. Дуже радісна і тепла розмова вийшла. Побажавши один одному гарного дня, діти пішли до школи. Коли Віра зайшла до класу вона, як і велів горобчик, всміхнулася. Всі учні всміхалися у відповідь. Віра сіла за парту і почала готуватися до уроку. Через хвилину до класу зайшов Андрійко – сусід по парті. Хлопчик уже трохи звик до мовчазної Віри, тому ввічливо сказавши: «-Привіт», почав витягати книжки та зошити.
«- Привіт! Сьогодні такий гарний день! Як твої справи?» - весело загомоніла Вірочка. Від несподіванки хлопчик аж сів на стілець.
«- Все добре. Вчора наша футбольна команда перемогла команду із 4-А, а сьогодні ми змагаємося із 4-Б. Якщо хочеш – приходь подивитися. Мені буде дуже приємно!» - затараторив Андрійко.
« - Добре. Я з великим задоволенням прийду!» - відповіла Віра.
Це був маленький початок великої та міцної дружби.
Почався урок.
За вікном кружляли жовті та червоні листочки.
Сіренькі горобчики весело цвірінькали на гілочці.
Чому дорослі не посміхаються?
(оповідання)
Я дуже люблю вдивлятися в обличчя людей. Це одне з моїх улюблених занять. Кожне обличчя по своєму гарне,унікальне і неповторне. При цьому я чомусь не помічаю ні зачіски ні капелюшка – я бачу тільки очі та посмішку.
Посмішка…Дивовижна здатність людського обличчя. Чи не так?
Я живу в невеликому містечку. Ходжу в школу. Додатково займаюся англійською мовою,акробатикою та спортивно-бальними танцями. Кожного дня мені доводиться багато ходити містом і по дорозі я зустрічаю багато дорослих. Таких різних і водночас однакових дорослих… Одні поспішають додому після роботи. Інші,навпаки,тільки-но вийшли на вечірню прогулянку. Та майже у всіх є одна спільна риса – дорослі не посміхаються…Зовсім не посміхаються!!!Хіба це можливо?!!
Я часто міркую над тим – в чому причина? Мабуть у дорослих багато важливих занять та різних проблем. Вони ходять на роботу,заробляють гроші. За ці гроші вони вдягають і годують своїх дітей…І так із дня в день…Багато клопоту у дорослих – ми, діти, не розуміємо всієї важності їхнього життя.
Ми не розуміємо! Мабуть тому ми посміхаємося частіше! Ми посміхаємося,коли бачимо малесеньке цуценя… Ми посміхаємося, коли кошенятко грається пір’їнкою…Ми посміхаємося,коли сніжинка впаде на наш носик…Взагалі ми, діти, посміхаємося у відповідь! Своєю посмішкою ми відповідаємо цілому світу! Гарному,дивовижному,цікавому і неповторному світу! Ми вміємо бачити світ саме таким!
Мабуть,коли ми подорослішаємо ми також перестанемо посміхатися. У нас просто бракуватиме для цього часу. Ми не будемо помічати, такі важливі для дітей, різні речі. Ми будемо завжди поспішати і вирішувати важливі проблеми..
У на просто е буде часу для посмішки…
Та і уявіть собі хоч одно дорослого,який йде по вулиці і посміхається??? Інші дорослі подумають,що він з іншої планети! А він, як варіант, міг би бути просто щасливим…Міг би просто,як в дитинстві, побачити світ з іншої сторони…
Поборуєва Поліна
учениця 3-А класу
Охтирської гімназії
Охтирської міської ради
