Новые работы в технике «Литературное творчество»

Лебедь в озере плывёт

Печально в воду смотрит.

Душа теперь в нём не поёт,

И лишь Бога в душе он просит:

"Отпусти мне, умоляю

Отпусти жену мою, Лили!

Что мне делать? Я не знаю...

Жену мою же отпусти!"

Услыхала, случайно это я

И сказала: "Есть лишь один пароль

К Богу, и знаю его только лишь я,

А пароль этот: Вера, Надежда, Любовь!"

Она, как снег бела

А вот он чёрен, как смоль.

Ариша на коврик прилегла,

А Пушкин к сердцу своему открыл ей пароль

Она поняла, посмотрела немного,

Удивилась, ведь пароль был любовь.

Пушкин в ответ посмотрел ей в глаза не надолго,

Влюбился окончательно он.

Открыли сердца они друг другу

И протянули они руку.

И улетели туда, в страну  снов,

Потому, что пароль был любовь!

Мелькают радужные листья.

Дождливый долгий перезвон

Туманит сладостные мысли.

Идешь по улице пустой...

Пустой и голой, словно нищий.

Рассталась молодость с Землей,

И в Землю возвратились листья.

Последний лист, еще живой,

В борьбе своей совсем не мыслим!

Помочь ему! Но не Христос...

И ветер свищет, словно выстрел!

Срываясь, лист еще летит.

Дыханье есть, но тише, тише...

Последний вздох! Унылый дождь

Заголосит и боль утихнет...

Они, не требуя замен,

Так глубоки во мне и строги,

Что не узнают никогда измен.

К ним подойти – так будто мука,

Испить – что в омут окунуть.

Но без питья – такая штука!

Не может человек прожить.

Дивлюсь, як з піснею заходиш у трамвай.

А ззаду хлопчик дуже-дуже плаче,

А ти йому : « Не ревай, а співай!»

Висмикуєш розірвану кофтинку,

За руки шарпаєш, даючи відкоша,

А грошей просиш : «Люди, на дитинку»--

Болить моя знівечена душа.

А те дитятко плаче,не втихає.

Замурзане, нещасне, як щеня.

А потім знову це його чекає

І завтра, і сьогодні, і щодня…

Хтось відвертається, бо бачити не хоче,

Хтось гривню-другу тягне з гаманця.

А я дивлюсь в сумні дитячі очі,

Що світяться із чорного лиця.

Грошей не дам. Лише м’якеньку булку

Витягую із сумки , і банан.

«З’їси, маленький, хоч оце в провулку»

Й замотую швиденько в целофан.

Брудною ручкою схопив ту булку жадно,

Серед тамвая сів на чемодан.

І швидко так, і якось безпорадно

Із шкіркою гризе отой банан!!!

Залили сльози. Відібрало мову

По материнськім серці—полином.

А я своєму сину колискову

Завжди співаю ніжно перед сном!

А я ж свого синочка обіймаю,

За день цілую сто мільйонів раз.

Який же світ жорстокий! Я не знаю…

Банан зі шкіркою—нещастя без прикрас!

І я виходжу, хоч іще зупинка

Далеко-предалеко не моя.

Благаю Господа: «Помилуй цю дитинку» ,

Хоча й не знаю,як його ім'я.

У серці материнському без тями:

«У мене ж син такий же, як і цей!

Помилуй, Боже,від такої мами,

І захисти безвинних цих дітей!»

Автор: Сафиулина Н.Ю.

Поклавши день новий на підвіконня.

Прийшов, як осінь, в мій самотній дім,

Де стигнув чай і марило безсоння.

Я двері відчинила—і ось так

Ти став, як осінь, на моїм порозі.

Усі думки, розтиснувши кулак,

Розсипались намистом по підлозі.

Переступивши через мій поріг,

Немов ще боязка мала дитина,

Ти зжовклим листям впав мені до ніг,

І обіймав, цілуючи ,коліна.

Мені по серцю холодом пройшло,

А потім болем вжалило у груди.

Неначе сонце, що лише зійшло,

Очистивши світанок від полуди.

І невгамовним проливним дощем

Лице вмивали надпрозорі сльози.

З’явились сотні образів, поем,

Щоб більше не писати осінь-прозу.

Осінній вітер забере печаль.

Слова мовчать, бо їх уже не треба.

Сувору з серця стягнено вуаль,

Мов сірі хмари з радісного неба…

…Своїх думок щасливих не зловлю,

Знов ароматний чай я п’ю спросоння.

А ти щоранку, поки я ще сплю

Мені букет кладеш на підвіконня…

Автор : Сафиулина Н.Ю.