Новые работы в разделе «Стихи»

Зимой на поле у Невы, я смерть свою найду.

Попав под пулю немца, героем упаду.

Напрасными не будут оставлены труды!

Мы смело, безвозмездно бежали под снаряд,

Ведь мы любили дом свой- любили Ленинград!

             Мальчишка с винтовкой

Багряная кровь блестит на камнях,

А было все это в далеких годах.

Мальчишка с винтовкой 12 лет

В сражении с немцем ушел на тот свет.

Забрав сотни жизни он на камни упал.

Даже будучи мертвым он винтовку сжимал

Склонился над ним весь в крови генерал

-Ты жил так немного, а героем уж стал...

И поднял холодное тельце его.

Послышался вздох и... умолкло уж все.

Покинула тельце жизнь навсегда,

А кладбищем стали Невы берега.

Мальчишка с винтовкой 12 лет...

В сражении с немцем ушел на тот свет...

Как трудно быть сильной, всегда улыбаться

И слёзы  украдкой смахнуть,

Как загнанный зверь я крадущей походкой

Свой грешный продолжу путь,

Сквозь джунгли невежества, глупой измены

И ложных амбиций груз,

Я призрачной тенью растаю сквозь стены,

В берлоге своей спасусь,

Подальше от гнева людского и лести,

Протяжной сирены вой,

Сзывающий свору людскую на Тризну,

Обрядом потешить Трон,

Я прячу клыки и снимаю забрало,

И шерсть перед входом стряхну,

И острые когти в мягкой перчатке

Я тихою сапой сомкну,

Чтоб в милом дому никто не увидел

Раны пантеры и боль,

Я, вывернув шкуру, вновь человеком

Через порог войду,

Тапки наброшу и вновь у камина

С бокалом вина  умощусь,

Лишь тени на стенах причудливым веером

Двигаются  наискось,

Ничто не проявит сущность кошачью,

Лишь в тишине ночной,

В глазах не пантеры, а человека

Искрой мерцает огонь,

Едва уловимый, чужим не приметный,

Во влажных очах горит,

Из сердца кошачье-человечьего

Он душу незримо манит.

Тому,  кто отважится, не побоится,

Сквозь пелену ночей,

Дней суетливых, встреч безнадежных

Руку протянет к ней…

Сердце откроет и улыбнется,

Не побоится когтей, клыков саблезубых,

 Взъерошенной шерсти,

Колкого взгляда людей…

Только ему она отзовётся,

В калейдоскопе зимы,

Одарит теплом и мурлыканьем кошки,

Молвит: «Я здесь-Ты любим!»….

Я вам говорю: ''Мне надоело!''

Я вас умоляю, прошу: заткнитесь!

Да, вот так вот, дерзко и смело.

Я знаю, что мне нужно быть стойкой,

Я же не хочу стоить гроши.

От ваших корон воняет помойкой,

Или, быть может, это запах души?

Смотришь в глаза, а там пустота...

И что привлекало в них меня раньше?

Комом к горлу подступает тошнота.

Наверное, это ничего не значит...

Дивлюсь, як з піснею заходиш у трамвай.

А ззаду хлопчик дуже-дуже плаче,

А ти йому : « Не ревай, а співай!»

Висмикуєш розірвану кофтинку,

За руки шарпаєш, даючи відкоша,

А грошей просиш : «Люди, на дитинку»--

Болить моя знівечена душа.

А те дитятко плаче,не втихає.

Замурзане, нещасне, як щеня.

А потім знову це його чекає

І завтра, і сьогодні, і щодня…

Хтось відвертається, бо бачити не хоче,

Хтось гривню-другу тягне з гаманця.

А я дивлюсь в сумні дитячі очі,

Що світяться із чорного лиця.

Грошей не дам. Лише м’якеньку булку

Витягую із сумки , і банан.

«З’їси, маленький, хоч оце в провулку»

Й замотую швиденько в целофан.

Брудною ручкою схопив ту булку жадно,

Серед тамвая сів на чемодан.

І швидко так, і якось безпорадно

Із шкіркою гризе отой банан!!!

Залили сльози. Відібрало мову

По материнськім серці—полином.

А я своєму сину колискову

Завжди співаю ніжно перед сном!

А я ж свого синочка обіймаю,

За день цілую сто мільйонів раз.

Який же світ жорстокий! Я не знаю…

Банан зі шкіркою—нещастя без прикрас!

І я виходжу, хоч іще зупинка

Далеко-предалеко не моя.

Благаю Господа: «Помилуй цю дитинку» ,

Хоча й не знаю,як його ім'я.

У серці материнському без тями:

«У мене ж син такий же, як і цей!

Помилуй, Боже,від такої мами,

І захисти безвинних цих дітей!»

Автор: Сафиулина Н.Ю.

Поклавши день новий на підвіконня.

Прийшов, як осінь, в мій самотній дім,

Де стигнув чай і марило безсоння.

Я двері відчинила—і ось так

Ти став, як осінь, на моїм порозі.

Усі думки, розтиснувши кулак,

Розсипались намистом по підлозі.

Переступивши через мій поріг,

Немов ще боязка мала дитина,

Ти зжовклим листям впав мені до ніг,

І обіймав, цілуючи ,коліна.

Мені по серцю холодом пройшло,

А потім болем вжалило у груди.

Неначе сонце, що лише зійшло,

Очистивши світанок від полуди.

І невгамовним проливним дощем

Лице вмивали надпрозорі сльози.

З’явились сотні образів, поем,

Щоб більше не писати осінь-прозу.

Осінній вітер забере печаль.

Слова мовчать, бо їх уже не треба.

Сувору з серця стягнено вуаль,

Мов сірі хмари з радісного неба…

…Своїх думок щасливих не зловлю,

Знов ароматний чай я п’ю спросоння.

А ти щоранку, поки я ще сплю

Мені букет кладеш на підвіконня…

Автор : Сафиулина Н.Ю.