Стихи Сповідь

Ми з нею молоді були обоє,

любили над усе своє життя,

хотіли вдвох ми поєднати долі,

та чорна кішка шлях нам перейшла.

ЇЇ любив я понад все на світі,

хотів її повести до вінця,

та зрада чорна, наче тінь від вітру,

мою любов з собою понесла.

Усе це сталося ясної днини,

коли на полі маки зацвіли,

коли на небі не було й хмарини,

коли весь світ світився від краси.

В той день нічого не звіщало лиха,

усе ж-бо розімліло від краси,

світило сонце, вигорали луки

і люди поховались у хати.

Я, як завжди, прийшов в обід до неї,

прийшов й завмер - у хаті ж-бо свати,

кохана моя - гарна наречена,

чужому подавала рушники.

Земля мені хиталась під ногами,

перед очима плями нечіткі,

наледве вийшов я на двір до брами,

не тішили мене пісні дзвінкі.

Усе потьмарилось мені перед очима,

у голові шуміло і в вухах,

за мить все рушилось, пропали всі надії.

не було сили вже в моїх руках.

Загас умить вогонь мого кохання

і замок мрій розбився на шматки,

погасла вмить іскра душі остання,

моя мета - було її убить.

Що було далі, я не пам"ятаю -

усюди крик і сльози, й метушня,

сокира, кров і я когось вбиваю...

Але кого?.. Усюди тільки тьма...

Усе це відбувалось як в тумані,

боліли руки, терпла голова,

а на вустах чиїсь слова останні:

-Ну як ти міг?..
-А як же ти могла?!!

Як ти посміла зрадити кохання

й розбити серце моє на шматки?

Як ти могла убить іскру останню?.

.
У відповідь лиш чув її:
-Прости...

Тоді мене судило все село,

а суд людей, то є найгірша кара,

мене сумління мучило, пекло,

її "прости" безжалісно звучало

в моїх вухах, у серці, в голові,

закрию очі - бачу її образ,

її усмішку, очі чарівні,

ласкаві руки, мелодійний голос...

Відривки слів я чув зі слів громади:

-Повісити! Втопити! Розстрілять!

Живцем його в могилу закопати,

щоби не смів людей він убивать!

Тоді взяв слово голова громади,

усі затихли, він заговорив:

-Нема в житті пекучіше від зради,

себе давно уже він засудив.

Його сумління не відпустить зразу,

ні через рік, ні через десять літ,

він вбив її і цим відразу,

довічний виніс лиш собі вердикт!

Мовчали всі, я, голову схиливши,

поплентався, не бачачи дороги.

Ніхто не захотів мене спинити,

не кликали вже батьківські пороги.

Собі свій вчинок вибачить не зміг,

а після сповіді, я думав, полегшає,

так ні, напевно не судилося мені,

цей гріх і далі душу розриває...

В своїх думках до Бога я молився,

та прощення мені вже не знайти,

мій гріх не заховає і могила,

це, як клеймо - поставили - носи!

Пробачте ви мені, бо вже несила,

вже ноги не тримають на землі,

прийшла уже моя судна година,

коли я відповім за всі гріхи.

Вину свою й донині відчуваю,

та на душі світлішає щораз:

-Коханий мій, я все тобі прощаю.

Пробач мені...
-І ти мені пробач...