Стихи, Валентинов день

На русском:

Я прихожу с утра. Посмотреть на тебя.

На улыбку твою. На глаза твои.

Как прекрасна ты. И глаза твои.

Ты моя мечта не исполнившаяся.

Понимаю я. Что некрасив для тебя. И становится мне.

Страшно за тебя.

Твоя душа прекрасна.

Твоя душа чудесна.

Я смотрю в глаза твои..Прекрасные как свет.

Моя душа плачет по тебе ночами

Плачу я с утра.

Как тяжело мне жить без тебя..

Как хорошо мне утро. Увидев тебя.

Ангел мой.

Солнце мое

Мы с тобой

Две души

Неугомонившиеся

Мы с тобой

Одинаковы внутри

И-и-и-и

Но

Для тебя

Я кошмарный сон...

Моя душа плачет по тебе ночами

Плачу я с утра

Как тяжело мне жить без тебя

С утра

Придумала очень давно :) Знаю, наверное не очень, но как считаете вы?

Катя, 11 лет.

Она, как снег бела

А вот он чёрен, как смоль.

Ариша на коврик прилегла,

А Пушкин к сердцу своему открыл ей пароль

Она поняла, посмотрела немного,

Удивилась, ведь пароль был любовь.

Пушкин в ответ посмотрел ей в глаза не надолго,

Влюбился окончательно он.

Открыли сердца они друг другу

И протянули они руку.

И улетели туда, в страну  снов,

Потому, что пароль был любовь!

Поклавши день новий на підвіконня.

Прийшов, як осінь, в мій самотній дім,

Де стигнув чай і марило безсоння.

Я двері відчинила—і ось так

Ти став, як осінь, на моїм порозі.

Усі думки, розтиснувши кулак,

Розсипались намистом по підлозі.

Переступивши через мій поріг,

Немов ще боязка мала дитина,

Ти зжовклим листям впав мені до ніг,

І обіймав, цілуючи ,коліна.

Мені по серцю холодом пройшло,

А потім болем вжалило у груди.

Неначе сонце, що лише зійшло,

Очистивши світанок від полуди.

І невгамовним проливним дощем

Лице вмивали надпрозорі сльози.

З’явились сотні образів, поем,

Щоб більше не писати осінь-прозу.

Осінній вітер забере печаль.

Слова мовчать, бо їх уже не треба.

Сувору з серця стягнено вуаль,

Мов сірі хмари з радісного неба…

…Своїх думок щасливих не зловлю,

Знов ароматний чай я п’ю спросоння.

А ти щоранку, поки я ще сплю

Мені букет кладеш на підвіконня…

Автор : Сафиулина Н.Ю.

Вона ж була холодна , мов зима.

Він дарував їй полум’я тюльпанів.

Вона всміхалася , очей не підійма.

На їх побачення летів, немов на крилах.

Вона ж  з запізненням приходила щораз.

Як не старався він—не полюбила.

Зітлів вогонь , розвіявся, погас…

Він надсилав зізнання смс-ки,

Із ввічливості і вона, бувало,теж.

А так хотілось їй кохати чесно

Й палати справжньо від нічних пожеж.

Він цілував її джерельні очі,

Від неї так взаємності хотів.

Згорали в пристрасті збентеженої ночі

Із болем. Без кохання .І без слів…

Не раз він бачив її тихі сльози

І чув те зледеніле  «не люблю».

І лились знов переболілі грози

Із смутку тихого і згірклого жалю.

Він діставав їй кришталеві зорі

І на руках підносив до небес.

Її душа—якесь велике горе.

Його листи душевні—без адрес.

Обоє бідні у такім коханні—

Він з нею поряд , а вона сама.

Ідуть. Мовчать, немов би на вінчанні.

В руках тюльпани, в душі зима…

 Автор: Сафиулина Н.Ю.