ZAпіднебесся

            ЙДЕ ЖІНОЧКА

Нема сьогодні свята у природі –

Закрила ранок величезна хмара,

Зірвався вітер, але в цій негоді

Йде жінка до лікарні мов примара.

                Йде жіночка і ранку не радіє –

                Бо на душі немов в природі лихо...

                Йде жіночка, нічого вже не вдіє

                Й шепоче щось про себе тихо-тихо.

Вона б кричала! Тільки... сил немає,

Та й що кричати? Хто її почує?

Що йде на гріх вона напевно знає,

Та ж чоловік їх всіх не прогодує...

                Чудовий батько він і лагідна людина,

                І чоловік – багато хто позаздрить!

                І відчуває добре він свою провину,

                Але не може він вже цій біді зарадить...

Він не поганий! Він її кохає!

І намагається щоб краще їм жилося.

І він розгублений: як сталось це не знає...

Але ж, вже сталося,усе вже відбулося...

                Вона б родила... Так! Вона б її родила,

                Оцю клітиночку, що під серденьком б’ється!

                Та виростити трьох дітей  не в силі...

                І серце від думок таких їй навпіл рветься!

Йде жіночка... Така її вже доля,

Що не змогла вона життя це захистити.

Йде жіночка... Готується до болю,

Й не знає, як їй грішній далі жити.

                Ні! Мук тілесних зовсім не боїться –

                Знесе без жаху все, що їй судилось!

                Але ж Усе життя їй будуть сниться             

                Ті оченята, що не народились...

Йде жіночка, а вітер дме їй в спину,

І навкруги, мов на душі, ненастя.

Йде жіночка немов на гельотину.

Несе на плаху материнське щастя.